Аутсайдер Matsutake-nine and seventeen Під іменем Matsutake видає свою музику Євґеній Ґорбунов, котрий живе в Хабаровську. “Nine & Seventeen”, його дебютна робота, стала одним з художньо найм’ясистіших та найвивернутіших релізів лейбла Nexsound. Імпровізація тут вивертається колажем, колаж – акузматикою, акузматика – спотвореним квазідомашнім гамором. При більш-менш уважному вслуховуванні за цією абстрактно-працьовитою спотвореністю вгадується її звукове джерело – гітарні струни, гра на яких чи то з самого початку записана в стилі “палеолітичний лоу-фай”, чи то оброблена майже до невпізнаваності вже після запису. Крім гітари є тут і акордеон; його теж тут не завжди відразу впізнаєш. Але до привітливо-вузлуватого шумопису гітарного та акордеонного походження доплітаються ще безліч звукових стрічок іншої, найрізноманітнішої, хоча теж переважно акустичної природи: усілякі свисти, дзвіночки, пришвидшене перемотування якихось записів, іграшкові мелодії, тертя, писк, інтимне дмухання; деякі з цих звуків врізаються в тканину музики, оповиті невідфільтрованими шумами навколишнього кімнатного простору; інші провалюються одною ногою в реверберацію; ще інші жваво зтіснюються, і тоді музика починає непевно, покроково наливатись білим шумом, який, втім, ніколи не перемагає: Matsutake – це не нойз. Часто в цій музиці зустрічаються пасажі, тендітна скомпонованість яких тяжіє навіть до академічного авангарду, до Мессіана чи Каґеля, але в Matsutake забагато пустотливого вовтузіння й грубуватої, непричесаної редакторської різанини, щоб віднести його до “абсолютно абсолютної музики”. Деякі треки місцями частково зациклюються в не дуже міцно скручені ритмічні сегменти, і тоді музика забрідає на територію електроакустичної експериментальщини лейбла Sonig.
Але слід зазначити, що альбом “Nine & Seventeen” зовсім не є черговою усеїдною ні-риба-ні-м’ясо-експериментальщиною. Ми, вочевидь, маємо справу з багаторівнево осмисленою роботою вільновдумливого митця. На треку “Enjoy” ми чуємо чисту, неспотворену акустичну гітару. На ній ніби виконується імпровізаційна п’єса. Але в своїй сукупності весь трек виявляється не стільки імпровізацією, скільки фрагментарною мрією про імпровізацію… і навіть не стільки мрією, скільки картиною про мрію! Звучання гітари не є суцільним, воно є щільно покромсаним і багаторазово попереклеюваним, так ніби воно само себе натужно хоче уявити красивішим, ніж воно є насправді – так, як будь-яка мрія хоче здатись красивішою за правду (здобуваючи цю ілюзію, перш за все, шляхом викромсування зі свого калейдоскопу “некрасивих”, “другорядних” подій – які, в свою чергу, відчайдушно опираються цьому, встрягаючи й нагадуючи про себе у найнесподіваніші моменти, ніби намагаючись “усе зіпсувати”). І, як ми чуємо, слухаючи далі “Enjoy”, рівень мрії – він же ритм нечутних “ножиць” та чутних “псувальних” шумів – являє себе тут ґрунтовнішим рівнем композиції, ніж все те, що грає гітара. Справжній конфлікт і розвиток тут – це конфлікт і розвиток саме всередині мрії. Конфлікт між тим, про що мріється (відчайдушним опором і непіддатливістю “матеріалу” мрії) та самим бажанням мріяти (якнайшвидше домріяти “матеріал” до солодко-ідеального стану). І розвиток: поступово перенасичуючись хаотичним потоком завжди недомріяних, але в міру надкрасивих урізків, свідомість мало-помалу втрачає всяку чутливість до краси і поринає в інертно-заніміле забуття. Це відображається в розвитку музики: хаотично-атональний ребус-серпантин з порізаних красивих гітарних мелодій мало-помалу заражається сторонніми шумами, втрачає свій гітарний вміст і поринає у всезатоплююче анонімне жмакання та некрасиве шкробання комахоподібних лапок... Але як вписуються в цей сюжет ті зациклені на комп’ютері заїкання людського голосу, котрі вискакують при цьому всьому, як дідько, то тут, то там, з чистого повітря, ніби без усякого пов’язання з логікою музики? Вони діють, як фактор відсторонення. Ми вже не переживаємо й не насолоджуємось мрією, ми її просто споглядаємо і “розуміємо”, як картину. А “бездушний” голос, промовляючи “…joyjoyjojojonjonjonjnjnjenjenjen – enjoy!..”, ніби служить підписом під картиною, підказуючи нам, що саме тут слід “розуміти” у сухому залишку: психодраму насолоди, що досягається тільки фрагментованістю, нецілісністю.
На композиції “Stopka knig” до гітарної гри долучається акордеон – як “живий”, так і паралельно записаний пришвидшений. А також (якщо вуха мене не обманюють) “жива” героїня пісні – тобто, власне, купка книг, шелестіння їхніх сторінок. Історія, що “розповідається” цією композицією, не менш цікава й багатогранна, ніж попередня – що, зрештою, можна сказати й про весь альбом... Однак почерговий шелест сторінок купки нечитаних книг – це образ, який стосується не лише одного треку, але й в дечому символізує всю музику Matsutake. Ти береш одну книжку, другу, відкриваєш навмання, читаєш пару сторінок, думаєш – “гм!”, або – “справді!”, або – “класно!”, потім відкладаєш, береш наступну книжку, думаєш – “сумно!”, або – “не зрозумів!”, або – “ух-ти!”... поступово твоя голова наповнюється купою смачних думок, думок багато про що, які проте неминуче виявляються недодуманими до кінця; і тоді ти вирішуєш: треба буде це все колись прочитати! – однак часу завжди мало, купка книг все росте й росте, недодуманих думок все більшає й більшає, і скоро в твоїй голові вже проходу від них нема. Перебирання купки книг починає викликати одне лиш запаморочення. Музика Matsutake в дечому і виражає це приємно-приречене запаморочення зголоднілого розуму. Можна навіть сказати, що вона й сама є великою купкою думок, недодуманих до кінця, але це буде несправедливим судженням. Бо вона є скоріше вдумливою картиною, на якій розбурханість юрмища недодуманих думок зображена з максимально можливою відвертістю й інтимністю.
|